Віра в Бога – проекція бажаного на дійсне. Нам просто хочеться, щоб у нас був великий добрий татусь, який би про нас піклувався, – ось ми самі собі його і вигадали – Зигмунд Фрейд.
Ця популярна теза, що висувалася в XVIII столітті глашатаями Просвітництва типу Вольтера і Дідро, сьогодні в першу чергу асоціюється з ім’ям австрійського психоаналітика Зиґмунда Фрейда (1856 – 1939). Саме він активно поширював таку точку зору двома століттями пізніше.
Фрейд писав: «Походження релігійних потреб з дитячої безпорадності і пов’язаної з нею потребою в батьку – це для мене безперечний факт…» («Невдоволення культурою»).
«Нам треба сказати собі: було б дуже приємно, якби існував Бог, Який створив цей світ, і доброзичливе провидіння, і моральний порядок у всесвіті, і загробне життя». «Релігії людства слід вважати різновидами колективного марення. Чи треба говорити, що ні одна людина, що страждає маренням, цього не помічає?» «Якщо людина зважилася без критики прийняти всю безглуздість запропонованих йому релігійних доктрин і при цьому не помічає їх суперечливості, нас не повинен дивувати той факт, що його розум слабкий» («Майбутнє однієї ілюзії»).
Фрейда абсолютно не хвилювало, що відповідно до цього критерію в число недоумкуватих потрапляли багато визнаних ним же самим авторитетні інтелектуали типу глибоко віруючих натуралістів Ісаака Ньютона або Блеза Паскаля.
Але мало хто сьогодні дає собі звіт в тому, що до подібних висновків Фрейд прийшов аж ніяк не в результаті дослідження питання, а всупереч його вивчення! Неприязнь до свого старого батька і відносин того з матір’ю (яка була ровесницею зведених братів Сигізмунда) зробила явний вплив на формування майбутніх ідей психоаналізу. Чи не могло це відчуття не поширитися і на юнацьке сприйняття батьківської релігійності (прояви якою будуть згодом, як ми пам’ятаємо, проголошуватися різновидом недоумства).
Проте, поступово в 1873 році до Віденського університету, Сигізмунд (поміняв там ім’я на Зигмунд) був змушений пройти курс філософії видатного професора Франца Брентано. Це стало серйозним випробуванням для переконань юного безбожника. У листах близького друга Едуарду Зільберштейн він зізнавався: «Найгірше в цьому, особливо для мене, полягає в тому, що наукове вивчення всіх речей, схоже, вимагає визнати буття Бога». «Чи треба говорити, що я теїст лише в силу необхідності; я досить чесний, щоб визнати свою безпорадність перед його аргументацією, і все ж не хочеться здаватися так швидко і так цілком.»
«Не хочеться», – ось основна причина, чому висновок, визнати який вимагає «наукове вивчення всіх речей», Фрейд згодом без будь-яких підстав оголосив розумовим інфантилізмом. Але, витіснивши тим самим питання існування Бога з власної свідомості, він так і не зумів повністю позбутися від нього. Аж до своєї останньої книги «Мойсей і монотеїзм», він, тоді вже вісімдесятирічний старець, продовжував вести війну з «дитячою казкою», яка його ніяк не відпускала. Питання про існування Бога не давала спокою корифею психоаналізу до кінця життя.
Схоже, уявлення Фрейда про релігію – той самий випадок, коли його вчення про проекції бажаного на дійсне найбільшою мірою відповідає реальності. Адже біблійну віру в відповідальність гріховної людини перед святим Творцем навряд чи можна порахувати задоволенням власних бажань. Якраз вірити, що Бога немає, – це і означає видавати бажане за дійсне, слідуючи старим принципом: ми самі собі будемо, як боги, і самі будемо вирішувати, що добре, що погано (Буття 3: 5).
Навряд чи аргументацію Фрейда взяли б на озброєння вихователі сирітського притулку, щоб втішати подібним чином своїх підопічних. Навіщо, мовляв, ти сумуєш за мамою? Тобі просто хочеться, щоб у тебе була мама, ось ти її собі і вигадав. Мама – це проекція твоїх бажань на дійсність. В реальності ж мам не існує! Але як туга по матері говорить про реальність матері, відчуття потреби в Бозі свідчить про Його існування! Будь-яка потреба є свідченням того, що повинен бути і об’єкт її задоволення. Потреби без відповідного їй об’єкта не буває. Якщо людина відчуває холод, значить, існує тепло. Наявність статевого потягу повідомляє нам про реальність шлюбних відносин. Раз є голод, значить, десь є і їжа. Раз є спрага, значить, існує і питво.
Таким чином, наявність у нас потреби в якомусь вищому сенсі, в призначенні, є не спростуванням, а свідченням їх існування. А вони можуть відбуватися тільки від Творця. Як писав Блаженний Августин (354 – 430): «Ти створив нас для Себе, і душа наша доти нудиться і не знаходить собі спокою, доки не заспокоїться в Тобі».
