Африканська приказка говорить: “Хочеш іти швидко – йди один. Хочеш іти далеко – йди разом”.
Пам’ятаєте, якою була найперша проблема, згадана в Писанні? Коли у світі вперше стало погано? Ні, це було не гріхопадіння, як вважає багато хто. Недобре стало набагато раніше. Причому, не за чиєюсь приватною думкою, а за абсолютною і бездоганною оцінкою Самого Творця! “Господь Бог сказав: “Недобре” (Буття 2:18).
До цього все, створюване крок за кроком, було добре. Знову ж таки – за свідченням Самого Творця. І лише зі створенням людини стало інакше. Милосердний Господь навмисно недозавершує Своє творіння, щоб дати людині відчути – як це, бути самій. І лише після цього каже: “Не добре бути людині на самоті; створимо їй помічника, відповідного їй” (Буття 2:18). Тільки створивши людині супутника життя, Бог каже, що все створене – добре вельми.
Гріх жахливий не тільки сам по собі. Він страшний ще й тим, що прирікає людину на самотність, розділяє, віддаляє від Бога та інших людей. Ба більше – він переконує нас, що це – нормально, що так і має бути. Формує вперте переконання, що ми ні в чиїй допомозі не потребуємо і в змозі з усім впоратися самі.
Потік у мене, скажімо, трійник під раковиною на кухні. Я йду в будівельний магазин купити новий, де дівчина, продавчиня-консультантка, запитує, чи не потрібна мені допомога. Ну невже я настільки безпорадно виглядаю, що без участі якоїсь випадкової дівчини потрібний трійник не знайду? Я гордо проходжу повз, роблячи вигляд, що не помічаю працівницю. А через п’ять хвилин, побачивши безліч однакових на вигляд трійників, розумію: мені тепер потрібна допомога не тільки в пошуку трійника, а й у пошуку цієї дівчини. Куди вони тільки діваються? Адже щойно тут була! Якби я одразу погодився прийняти її допомогу – давно їхав би додому з жаданим трійником.
З часів гріхопадіння в нас живе ця внутрішня впевненість: нам ніхто не потрібен – самі з усім упораємося. Чому ж ми так болісно сприймаємо або принаймні ігноруємо пропозицію допомоги?
Впертість
Найперша причина – впертість: невже, я сам не впораюся? В одного з моїх друзів є звичка, яка знову і знову мене дратує. Коли я веду машину, він постійно дає поради. Я ж – досвідчений водій! Друзі називають мене латентним далекобійником. Невже він, який за межі міста рідко вибирається, вважає, що краще за мене знається на керуванні транспортним засобом? Звичайно ж, ні! Жодним чином він не хоче принизити мене або показати свою перевагу. Він просто проявляє турботу, хоче бути корисним у дорозі. Звідки ж у мене це обурення?
Позерство
Друга причина – позерство. Я не хочу, щоб мене бачили таким, який я насправді. Не хочу виглядати нерозумно чи безпорадно. Так, коли я приїхав на навчання в Америку, мене поселили в котедж, де було все необхідне, включно з пральною машиною. Того ж вечора я приступив до спроб запустити програму прання. Але що б я не робив, – всі зусилля були марні. Кілька днів я раз у раз крутив усі ручки і тиснув на всі кнопки – машина не запускалася! У мене зовсім уже не залишилося чистого одягу, я був огидний сам собі.
Прочитай також Чому я ходжу в церкву?
Найпростішим рішенням було б вийти за двері й запитати будь-якого студента з місцевих. Але я ж – фізик, повелитель лазерних інтерферометрів! Якою тільки апаратурою мені не доводилося керувати! Чи пристало мені просити в дітей поради, як поводитися зі звичайною пральною машиною? Коли ж, нарешті, приспіла допомога (приїхав сусід по котеджу), все виявилося простіше простого: необхідно було потягнути ручку вибору програми на себе. Але мені такого навіть у голову не приходило! Адже, погодьтеся, в наших краях не так вже й багато водиться побутової техніки, пускову кнопку якої слід висмикувати, а не натискати або повертати.
Помилкова самовпевненість
Супутньою, третьою причиною відмови від допомоги є помилкова самовпевненість. Хто впорається з моїм завданням краще за мене? Хто як не я, розуміє завдання, що стоїть переді мною, і в змозі оцінити доступні мені ресурси?
Розчарування
Мабуть, одна з найсерйозніших причин відторгнення допомоги – розчарування. Ми вже покладалися на когось, комусь довірилися і – обпеклися. Хто старший, напевно пам’ятає пісню Пола Саймона “I Am a Rock”: “Я нікого не чіпаю, і ніхто мене не чіпає. Я – скеля. Я – острів. А скелі не буває боляче, і острів ніколи не плаче”. Сльози підступають до очей від болю, прихованого в цих рядках…
Не хочемо бути зобов’язаними
Нарешті, ми часто відкидаємо допомогу тому, що не хочемо бути комусь чимось зобов’язаними. У нашому індивідуалістичному суспільстві незалежність звеличується як найвища цінність. У підсумку нам не під силу позбутися підліткової нездатності відрізнити незалежність від самостійності, а самостійність від свободи. Як казав Фелікс Кривін: “Не страшно, коли молодо-зелено, страшно – коли старо, а все ще зелено”.
